In memoriam: пластун-сеньйор Володимир Федорчук з куреня Сіроманці

20 червня важка звістка облетіла містом Підгайці, Тернопільщиною та всією Україною. Під час кількаденного мандрівного табору «Цвіт папороті» група пластунів (четверо дівчат, троє хлопців, виховник та виховниця) зупинилися перепочити на березі Дністра.

Трагедія трапилася в околицях с. Устя-Зелене Монастириського району, що на Тернопільщині, близько 12 години дня.

Один з хлопчиків сидів на камені неподалік берега. Раптом у нього злетів з ноги капець. Максимко нахилився і… шубовснув у воду. Його підхопила стрімка течія, а потім ще й затягнуло у водоверть. Підлітка кинулися рятувати двоюрідний брат Тарас і виховник. Товариша також затягував водоверть, але виховник допоміг йому вибратися, відштовхнувши до берега. З іншим юнаком – 14-річним Максимком Скасківом – не впоралися зі стихією і пішли під воду. Пошукові роботи рятувальники проводили протягом дня, і лише ввечері тіла вдалося підняти з дна ріки.

Цим виховником був член куреня «Сіроманці» пластун-сеньйор Володимир Федорчук, який 10 днів не дожив до свого 52-річчя…

Ми, члени 29 куреня УСП-УПС «Сіроманці», глибоко сумуємо з приводу важких втрат – обірвалося життя хлопчика, в якого все ще було попереду, а також виховника і нашого побратима, який був надзвичайно світлою людиною, відданим пластуном і добрим християнином, великим українським патріотом.

Висловлюємо співчуття рідним і близьким покійних Максимка і Володимира, а також хочемо розповісти, яким він був – Володимир Федорчук.

Народився друг Володимир 1 липня 1965 року в с. Голгоча Бережанського району (тепер Підгаєцький) Тернопільської області. Батько в різні роки обіймав керівні становища: спершу був агрономом, відтак головою колгоспу, потім – міським головою м. Підгайці (районного центру). Мати працювала на залізниці.

У зв’язку з працею батька сім’я часто змінювала місце проживання. Отож Володимир в перший клас пішов у Сільці. Потім навчався у Шумлянах і в м. Підгайці, де завершив шкільне навчання. Далі здобував освіту в с. Івано-Франкове (Нагуєвичі) в середньому професійно-технічному училищі № 14. Отримав спеціальність різьбяра художньої різьби по дереву. Працював за фахом на фабриці металовиробів у Підгайцях «Металіст». У 1985-1987 рр. – військова служба.

Повернувшись із війська, продовжив трудовий шлях в Підгайцях як різьбяр у лісництві.

У 1988 році одружився з Надією Кліщ, випускницею Кременецького педагогічного училища, вихователем дошкільної установи. У подружжя – двоє дітей: 27-річна донька Ніна (у заміжжі з коханим супругом Сергієм подарувала Володимирові та Надії Федорчукам онука Павлика і онучку Марічку), а також на рік молодший син Андрій.

Якийсь час друг Володимир працював на цегельному заводі, а також судовиконавцем в районному суді. Згодом (з 1992 р. і до дня загибелі) – викладачем Підгаєцької державної художньої школи народних ремесел.

У 2003 році Володимир Федорчук з дружиною Надією стали ініціаторами створення аматорського театру «Доля» при міському Народному домі. На жаль, на довшу перспективу ідея не знайшла розуміння від представників місцевої влади, а отже сприяння.

З 2005 року і теж з дружиною стали пластунами. З цього часу Пласт став чи не найголовнішою сторінкою, сенсом життя друга Володимира. Ідеї Пласту були йому дуже близькі. Він став станичним у Підгайцях, виховником декількох гуртків, зв’язковим юнацького підготовчого куреня ім. Петра Дорошенка. Пластову присягу Володимир Федорчук разом з дружиною склали у квітні 2010 року в Тернополі, під час відзначення 98-ї річниці Пласту.

Друг Володимир, як член 29-го куреня «Сіроманці», за активну пластову працю відзначений однією з найвищих курінних нагород – Залізний Вовк. Назавжди в історію куреня він увійшов, зокрема, як автор всієї різьбленої символіки «Сіроманців».

Займався велотуризмом (велокраєзнавство). В Центрі дитячої та юнацької творчості вів туристичний гурток. Згодом – й гурток різьби.

Володимир Федорчук вирізнявся чіткою громадянською позицією. Він – учасник Помаранчевої реолюції та Революції гідності. 20 лютого 2014 року був у перших рядах протестувальників, рятував життя поранених. Ці історичні миті зафіксовано у кадрах фільму «Зима у вогні» («Winter On Fire: Ukraine’s Fight for Freedom»).

Коли прийшов час захистити Україну грудьми від російського окупанта, він, не вагаючись, пішов доброволець у Добровольчий український корпус «Правий сектор» (воював на сході від 4 січня по квітень 2015 року). Лише серйозна недуга дружини змусила його повернутися з фронту додому.

«Він бачив там смерть… Розповідав, як рятував пораненого в голову і не зміг нічим зарадити, плакав, як дитина. З Майдану повернувся сивий, а на війні змінився, заглибився у себе… За ці роки він багато чого відкрив у собі. На війну пішов добровольцем у 2014-ому, коли почув про смерть пластуна Віктора Гурняка. Пробув там, щоправда, недовго — чотири місяці, змушений був мене рятувати, адже я потрапила до реанімації з мікроінсультом. Коли ішов у зону АТО, я думала, що більше не побачимось, але Бог оберіг його там.»

На жаль, відзнаку за цей мужній вчинок сіроманця-військовика «Сталевий Вовк» друг Володимир не встиг отримати. В день поховання її передано дружині Надії.

Будучи дуже скромною і небагатослівною особистістю, він став прикладом для наслідування як для вихованців підгаєцького Пласту, так і членів куреня «Сіроманці». У розмові з донькою (теж пластункою), про батька вона сказала: «Мій тато був батьком для багатьох інших дітей».

Справді, де тільки не побувало підгаєцьке юнацтво з другом Володимиром у піших чи веломандрівках: на Лисоні, Говерлі, у Галичі… Він був справжнім старшим приятелем, добрим порадником і другом для пластового юнацтва. Якось вирішили змайструвати в лісі справжню криївку. Як вирішили – так і зробили, хоч і зусиль довелося докласти чимало. А ще, юнацтво потребувало навиків зі скелелазіння. Отож Володимир Федорчук облаштував відповідну стіну для тренувань на частині фасаду будинку, який звів, до речі, за власним проектом. Пластові сходини часто проводив вдома.

В Пласті він себе віднайшов. Чималий внесок він зробив для мистецького крайового табору «Метаморфози», а також «Вовчої школи». Дуже любив працю з дітьми, бо вважав виховання підростаючого покоління одним з найважливіших завдань.

Дружина радила організувати виставку творчого доробку, але пластова праця, мандрівки і таборування ніяк не дозволяли взятися за цю справу. Все ж зумів взяти участь в інших виставках чи творчих фестивалях, за що відзначений низкою дипломів та грамот.

У Підгайцях казали: «Сім’я Федорчуків – наша гордість». Не дивно, адже Володимир і Надія разом прожили щасливих 29 років.

Такого людного похорону в Підгайцях не було давно. За Володимира та Максима молилися п’ять священиків, відспівували семінаристи, загиблих поховали поруч. Провели їх в останню путь пластуни з усієї України.

Жертовним був життєвий шлях друга Володимира. Адже працював і творив не для себе, а для людей, для молоді. Таким же жертовним став його відхід у вічність. Адже без вагань кинувся на порятунок в небезпеці, в якій опинився юнак Максимко, його вихованець.

Нехай пам’ять про них буде вічною!