Посол Канади в Україні Роман Ващук: «Є потреба виховувати героїв буднів, і Пласту це вдається»

Спілкувався Роман Тимоцко

Вперше із Романом Ващуком я зустрівся близько року тому – тоді Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні прийняв у своїй резиденції сімох київський пластунів із куреня “Лісові Чорти”, до якого сам Посол належить вже майже 40 років. Тоді ми говорили на різноманітні теми – від глобальних проблем людства до мистецтва інуїтів Канади. Цього разу я прийшов сам, але метою мого візиту до цієї ж резиденції стала розмова про пластове (і не тільки) життя пана Романа та його думки щодо українського й канадського скаутингу…

– Я дізнався, що ви – гетьманський скоб (найвищий почесний ступінь у Пласті, що надається у юнацтві, але закріплюється за пластуном у подальшому – Р.Т.).

Це свого часу була правда.

– Гетьманський скоб – це ж назавжди.

Так, погоджусь (усміхається – Р.Т.).

– Дивно, що рідко згадують про це. Як-не-як, це велике досягнення в Пласті – не так уже й багато ми мали гетьманських скобів.

Не питали, то я й не кажу.

– Знайшов цей факт, бо дізнавався колись, скільки серед Лісових Чортів гетьманських скобів. Виходить близько п’ятнадцяти.

Десь так. У нас в Торонті як мінімум ще один.

– Оу, ви з Торонто, але в 2010 році були станичним Оттави. Як вам вдавалося поєднувати роботу в Міністерстві (Департамент глобальних справ Канади – Р. Т.) з активним пластуванням?

Я в Міністерстві закордонних справ Канади працюю з далекого 1987 року, тобто наступного року буде 30-літній ювілей. Відчувається, ніби то було вчора, але чомусь пройшло 30 років. Я народився і виростав у Торонто, або, як ми в Канаді любимо відмінювати, «в Торонті». Для нас це не є чуже слово, так що його спокійно можна відмінювати. 4 роки жив у Монреалі, але то ще як я був зовсім «мацьопкий» – від 2 до 6 років. Мій тато там мав працю, і також був заступником голови організаційної комісії Ювілейної міжкрайової зустрічі 1967 року на оселі «Батурин» в Монреалі. То була всесвітня виставка «Експо-67» і разом з тим була Пластова зустріч – він працював і там, і там. Батько був «Карпатським вовком» (членом куреня сеньйорату «Карпатські вовки» – Р.Т.), інженером – займався дизайном світлової системи всесвітньої виставки 67-ого року. Після 4 років у Монреалі ми повернулися в Торонто. Там я в основному відбув свою юнацьку «кар’єру», і почав старшопластунську. Потім я опинився в Оттаві, вже на роботі. І тоді Оттава – закордон, Оттава – закордон… такі ротації.

Роман із своїм татом, Евгеном Ващуком, членом куреня Карпатські Вовки

– А як саме ви прийшли в Пласт? Це було в Торонті?

Так, в Торонті. Я особливо не мав вибору в тій справі.

– Тобто всі українці в Канаді…

Ну не всі. Мої тато і мама були активними пластунами – вони ще почали пластувати у Німеччині в таборах переміщених осіб як юнак і юначка. Потім в Торонті: тато був юнацьким (вікова група 11-17 рр. – Р.Т.) виховником, мама – новацькою сестричкою (виховницею у групі 6-10 рр. – Р.Т.). І тому для них було природньо мене записати вже у віці семи років до новацтва.

Роман Ващук у приміщенні станиці Торонто (1980 р.)

– Чотири роки новацтва, далі – юнацтво…

Юнакував в 11 курені ім. Северина Левицького. І тоді Лісові Чорти. Більшість нашого гуртка перейшло (в ЛЧ – Р.Т.) – ми хотіли якось далі триматися в Пласті, хоч тоді в Канаді не було популярно записуватися в курені, та ми вирішили, що легше буде триматися купи, якщо буде спільна точка опори – членство в курені.

– Ви обирали з-поміж якихось куренів?

У Торонті не було багато куренів. Свого часу були популярнимим «Гайдамаки», були «Чорноморці», і згодом популярними були «Вовкулаки». Нашим виховником був досвідчений пластун-сеньйор (пластова вікова група 35+ – Р.Т.) Роман Копач – Лісовий Чорт. Під його впливом більшість нашого гуртка схилилась до такого вибору – вступити до Лісових Чортів.

У «Чортів» на той час не було старшопластунського кодла (групи 18-35 – Р.Т.) – це була ще одна причина нашому гуртку долучитися до ЛЧ: ми мали можливість самостійно визначити свій стиль пластування.

– Тобто ваш виховник Роман Копач був уже сеньйором на той час?

Він був поважним сеньйором – уже понад 60 літ на той час.

– Нічого собі! Він був юнацьким виховником у віці 60 років?!

Так, він був дуже активним чоловіком – таборував у шатрах вже тут (в Незалежній Україні – Р.Т.) в дев’яностих, маючи коло 80 років. Він ніколи не втратив того юнацького запалу.

– Дивуюсь, бо порівняно мало знаю юнацьких виховників-сеньйорів в Україні.

В нас також це були переважно люди молодші. Але Роман – людина, яка просто відмовилася дорослішати в пластовому сенсі. В чому, думаю, є великий позитив.

– Тримаєте зв’язок з одногуртківцями?

Так, більшість є в Торонті.

– Розкажіть про те, як ви стали гетьманським скобом.

Якось так сталося, що ми складали третю пробу і мені словесні речі виходили непогано. Тоді наш виховник Роман Копач сказав «Слухай, може б ти міг трохи більше напрягтися і зробити якийсь більший проект – на гетьманського скоба?». Я тоді за це взявся – це було щось пов’язане з матурою (підсумковими шкільними іспитами – Р.Т.) в українській школі. Виконав цей проект, гарно себе зарекомендував за весь юнацький час і мене затвердили гетьманським скобом. Цікавим є те, що на моє іменування прийшов мій дідо – Микола Харкаліс. Він був ще пластуном «першого призиву» в Яворові 1913-14 років – із Іваном Чмолою, як старший юнак. Пласт у нашій родині – це щось династичне. Було гарно, що він міг це пережити разом зі мною.

– Вас іменував Начальний Пластун?

Так. Тоді це ще був Юрій Старосольський.

Роман виголошує коротку промову після отримання почесного ступеня гетьманського пластуна скоба від Начального Пластуна Юрія Старосольського ЛЧ, який стоїть за ним. Ще на фото також за Романом стоять його дідо Микола Хархаліс, ветеран Укр. Січ. Стрільців, і друг Роман Копач ЛЧ – виховник Романа.

– Ви були станичним Оттави і паралельно працювали у Міністерстві, ще й до того маючи власну сім’ю. Де ви знаходили час і мотивацію пластувати?

Мотивація – це щоб була діяльність станиці: створити таку ситуацію, в якій виховники могли б виховувати, а діти – виховуватися. То звучить елементарно, але якраз дипломатичний хист у праці в добровільній організації ніколи не завадить. Йдеться про те, щоб людей мотивувати, щоб люди, часом різних складів особистості, могли разом конструктивно і творчо працювати для спільного добра. І щоб все «зазублювалося», а не «зачеплювалося». Як то буває в громадському житті – не тільки в Канаді, але й в Україні – є люди, які на інших полях життя між собою не дуже ладять: чи то шкільництво, чи політика, чи деінде. Моя роль полягала в тому, щоби жоден із тих конфліктів чи непорозумінь не переходив у пластове життя. Я б сказав, що мені на той час це вдалося. Це я собі трохи нескромно зараховую як досягнення. Ще за попередньої моєї каденції станичного – в 90-х роках – ми мали відзначення 50-ліття Пласту в Оттаві. Було активне приємне середовище. Мистецтво в тому, щоб сприяти до загальної праці.

– В Оттаві мабуть трохи важче, ніж у Торонті?

У Торонті була одна домівка, тепер іще більша, а в Оттаві ми домовлялися зі школами чи з церквою. Це з одного боку складніше, а з іншого – ти не маєш той тягар матеріальної відповідальності.

– Зрештою, краще мати тягар у вигляді домівки, ніж не мати, де займатися.

Раз тобі таке щастя звалиться на голову – зрозумієш, скільки з тим пов’язано обов’язків.

Щодо мотивації: хто бажає – може знайти час. Інша справа – важливо мати доброго заступника – довірену людину, яка може в тяжкий тиждень допомогти.

Роман Ващук на ЮМПЗ 1987 р. (посередині)

– Ви працювали в Києві з 1994 по 1998 рік радником при Посольстві. Розкажіть свої спогади з того часу, пов’язані з Пластом.

Якщо дозволено мені, можу повернутися ще далі в минуле: комунікували з тими першими паростками відродженого Пласту (близько 1989-90 рр. – Р.Т.) – це було пов’язано з Малою академією наук. Я тоді ще був третім – потім другим – секретарем Посольства Канади в Москві. Ми сприяли приїзду туристичної групи з Канади, яка «випадково» складалася чомусь виключно з пластунів. Потім ми допомогли певним активістам вже в 1989 році виїхати до Канади. Це було на самих початках. А потім вже в 90-х роках стикався з пластунами під час виїздів до Львова. Старався заглядати до пластової канцелярії. Ми вже тоді підтримували громадські організації з канадської сторони. Моя дружина Оксана – пластунка з Австралії – брала участь у таборі «Вузол» на Дніпропетровщині. Я приїжджав туди і дивився, як вони таборували. Так що ми по-різному підключалися, але не систематично.

– Ваша дружина – пластунка. Ваше знайомство часом не пов’язано з Пластом?

Це пов’язано з Ювілейною міжкрайовою пластовою зустріччю в Австралії у грудні 1986 року. Ми ближче познайомилися по ночах, редагуючи одноднівку (одноденну газету – Р.Т.) зустрічі, яка називалася «Щоденна трубка». Шатро, ніч, тоді ще друкарська машинка – така ще «ретро» зовсім – романтика… Так це сталось.

– Ви жили в Канаді, ваша дружина тоді жила в Австралії…

То є трохи далеко.

– Мої знання з географії підказують, що так.

Ми тоді переписувались… листами.

– Вау! Так можна взагалі?

Так, прямо фізичними кавалками паперу. Їх за тих часів згинали, втикали в конверти, ліпили марки…

– І довго ви з дружиною спілкувались таким чином?

Це було десь рік-півтора, а тоді вона приїхала до Канади, щоб подивитися, як справи виглядають. І через півтора роки після цього ми одружились.

– Вона на постійно залишилась у Канаді з того приїзду?

Вона не відреклася від Австралії, абсолютно ні. Навіть залишила собі австралійське громадянство.

Фото із пам’ятної книжки про ЮМПЗ ’87, де Роман був писарем на таборі розвідувачів

– Вам ніхто не дорікає, що Посол Канади одружений з громадянинкою Австралії?

Подивіться на наше посольство в Києві (посольства Канади та Австралії розташовуються в одному будинку – Р.Т.). Ми навіть між державами «одружені»: Канада-Австралія, так що співжиття – це природна річ для нас.

– Вертаючись до середини 90-х. Це вже понад 20 років пройшло. Які на вашу думку ключові зміни відбулися в Україні?

Я думаю, що великі. Вони можливо не стільки помітні людям, які тут постійно жили. Це як з дітьми: не дуже помічаєш, як власні діти ростуть, а раптом побачиш дитину друзів, і дивуєшся, як вона за рік «вистрілила», і думаєш: «неймовірно!». Зовсім інакше молодше покоління: люди настільки і в прямому, і в переносному значенні підключені до ширших світових тенденцій, чого взагалі раніше не було. Але одночасно також набагато краще усвідомлені про власне минуле: чи родинне, чи національне, чи регіональне. За тих часів – чи то в кінці 80-х, чи на початку 90-х – поняття йшло часом туманне чи часткове, а тепер набагато більше матеріалу є доступним: про історію Пласту, про історію України, історію Австро-Угорщини чи Російської імперії, історію будь-чого. Люди якось більш усвідомлені сьогодні, і треба набагато менше пояснювати. Фраза, яка мене дратує, коли її вживають в Україні й говорять про щось зовнішнє: «цивілізований світ» – неясно де точно він існує, але ясно, що це не Україна. По перше, цивілізації бувають різні, й Україна точно до цивілізованого світу належить: вона на межі різних цивілізацій, але я думаю, що, зокрема за останні 2 роки, виробилась українська цивілізаційна самопевність, і це дуже позитивно.

До певної міри виробляється два типи героїв. Один – це те, що мене вражає тепер: я як виховник пояснював юнакам десь в Канаді про Пластовий Обіт (церемоніальна пластова пісня – Р.Т.). Діти виростають десь під Едмонтоном чи в Торонті , а я їм пояснюю текст пісні «В пожежах всесвітніх, у лунах кривавих / Під громом гармат, у важкій боротьбі» («Обіт» написано під час першої світової війни, в якій важливу роль у частинах УСС відіграли пластуни – Р.Т.) – воно все тоді звучало якось екзотично, в 70-і роки. Ти пояснюєш, що це в переносному значенні – історичні події. А тепер в Україні вони є абсолютно сучасними. І пластуни, які підростають, чи ті, які вже воювали в АТО, дослівно живуть в тих «пожежах і лунах кривавих». Четверо з них загинули… А з іншого боку є потреба, як писав Старосольский, «…виховувати героїв буднів». Не тільки кризових і воєнних, а людей, які щодня знали би своє місце в суспільстві, вміли би творчо працювати, вміли би з іншими разом співпрацювати, не очікуючи, що завжди їм будуть співати осанни за кожну звершену справу. З того, що я бачу, пластуни відіграють важливу роль в організаціях, що займаються прозорістю в Україні: Transparency International (виконавчий директор ТІ – колишній голова Пласту в Україні Ярослав Юрчишин – Р.Т.) чи «Реанімаційний пакет реформ» – там якраз виникають ці «герої буднів». Я думаю, що за цих 25 років Пласт виплекав багатьох тих людей, що він їх мав намір виплекати ще від самих початків – 1911/12 року.

– Чим більша буде загальна чисельність організації, тим більше буде тих конкретних «героїв буднів», чи не так?

Так, і я, часом спостерігаючи за певними процесами в Україні, думаю, як би то було, якби ми мали пропорційно більше пластунів: чи люди би одне-одного краще розуміли, чи вони би вміли за щось взятися. Знову ж таки, український народ за останні 3 роки показав чудо самоорганізації: Майдан, волонтерський рух, дуже багато чого. І Пласт – це постійна структурована форма самоорганізації. І чим більше того – тим краще для України. Щоб воно не тільки в кризових ситуаціях під примусом обставин виникало, а щоб воно себе відтворювало і в нормальних обставинах. Я ще в 90-х спостерігав і думав, що хоч я сам династично, родинно пов’язаний з вузько галицьким Пластом, та це не може бути майбутнім Пласту – треба мати відвагу, щоб вийти із регіонального гнізда, і адаптуватися до інших регіонів України. Це тепер уже робиться, але могло статися раніше, мені здається. Зокрема, питання центральної України, де така організація як Пласт є дуже потрібна, і де є люди, які би вітали її не тільки в обласних центрах, але й в менших осередках.

Якщо подивитись на карту, то ми бачимо Пласт у Західній Україні, Києві, і тоді такі героїчні осередки на Сході, а в центрі трохи не дуже було видно. Тепер мапа уже заповнюється, що дуже добре, але до певної міри Майдан, волонтерський рух і ця «примусова горизонтальна мобільність» українців зробили справу. Треба щоб люди себе зустріли, всередині самої України… в обставинах, що може не є найкращими, але вони все ж пов’язали людей, і люди мали зустрічі – часом важкі, але зустрічі – це часом сприяло також більшому зацікавленню одне-одними, і також Пластом.

– Сьогодні Пласт є у всіх областях України, крім однієї. Річ у тім, що до Майдану більшість людей взагалі не були зацікавленими у входженні до громадських організацій, не говорячи вже про Пласт, зі своїм «галицьким корінням».

Я би сказав, що треба дивитись на Пласт не одновимірно. Пласт виховував протягом історії людей різних поглядів, людей з цілого більш-менш патріотичного спектру, так що виховував монархістів, консерваторів, лібералів, а не тільки войовничих революціонерів. Важливими є багатоплановість, багатовимірність організації. Будь-яка національна скаутська організація мусить вміти охопити широкий спектр людей різних світоглядів і переконань.

Спілкувався Роман Тимоцко

Основне фото – Р. Балук, інші – з особистого архіву родини Ващуків та пластових друзів