Я вперше піднялася на Говерлу взимку: історія поширення ВВМ від пластунок

Підняття Вифлеємського Вогню Миру на Говерлу вже щорічна традиція нашої організації. Та що відчувають пластуни, коли йдуть засніженими горами, несучи символ миру й добра на найвищу точку України, як мотивують себе підніматися вище й вище, розповіли дві пластунки з Харківщини і Кропивницького.

Аня Пивовар,

юначка, м. Чугуїв, Харківська область

Шлях до вершини був важким, але в мене була мета

Шлях до вершини був важким, але в мене була мета — взяти участь у дуже важливій акції для всієї України, й для мене особисто. Це додавало мені сил і наснаги. Спершу все було не надто складно, проте з часом почалися певні труднощі. Наприклад, зламалася машина, якою ми їхали й довелося пересідати в іншу, що довезла нас до середини шляху. Далі ми йшли пішки до бази Заросляк. Це було місце, де збиралися всі й звідти вирушали до найвищої точки України.

Спочатку мені було дуже легко: ми пішли через красивий ліс та почали підніматися. Коли розпочався дуже сильний вітер і хурделиця, стало важче. Через деякий час ми все ж піднялися на Малу Говерлу, а там здійнявся ще сильніший вітер. Ми сфотографувалися і нам сказали спускаємся донизу. Я не могла повірити в це. Невже я їхала аж з Харкова лише, щоб піднятися на Малу Говерлу? На моє щастя, були ще сміливці, котрі хотіли піднятися на саму вершину. Тож, ми рушили вгору.

З кожним кроком ставало все складніше. Дорогою виникали думки зупинитися і не йти далі. У такі моменти, мабуть, і найбільше відчуваєш “поруч другове плече”. “Аню, ти зможеш!” – постійно підтримував мене друг Юрко, що йшов позаду й, звісно, я рухалася далі. І ось нарешті вершина! За густим туманом нічого не було видно, але думка, що я на найвищій точці України зігрівала душу. Я пишаюся собою, що подолала свій страх і змогла це зробити.

Аня Волохова,

виховниця, м. Кропивницький

Спочатку я думала, що буде дуже важко, бо гори обожнюю, але взимку ще ніколи не бувала, а тим паче на Говерлі.

Це була дуже спонтанна мандрівка, бо вирішила їхати всього за три дні. Не маючи нічого із зимового спорядження, з допомоги друзів буквально за день знайшла й лижний костюм, і маску, й нормальні треки.

Спочатку я думала, що буде дуже важко, бо гори обожнюю, але взимку ще ніколи не бувала, а тим паче на Говерлі.

Невимушені розмови й теплий костюм піднімали мені настрій аж до КПП перед Заросляком, звідки починався наш підйом. Я вже ходила цим маршрутом, тому могла оцінювати скільки залишилось дороги, та в першу ж годину я перестала звертати увагу на дорогу. Ми йшли, жартували, сміялися, робили безліч фото й просто насолоджувалися красою зимових гір. За цим всім я вже незважала на дорогу, а всі мої страхи відійшли на задній план. Хоч я і відвикла від фізичних навантажень, та йти було неважко.

Коли ми піднялися на Малу Говерляну, вітер буквально здував нас з ніг, а сніг то провалювався під ногами по пояс, то не пробивався під льодом, стало зрозуміло, що це важче, ніж здавалося спочатку, але не настільки, щоб перестати ходити в зимові гори.

Обов’язково піду в зимові гори ще!

Доклавши чимало зусиль, ми принесли Вогонь на вершину Говерли. Як виявилося, піднятися на гору — це був перший виклик, а от спуститися — наступний, але ми здолали і його.  

Загалом, підйом і спуск пройшов у невимушеній дружній атмосфері й супроводжувався магічними краєвидами зимових Карпат. Обов’язково піду в зимові гори ще!