Чому пластуни були вимушені виїжджати і розвивати Пласт за кордоном?

У ХХ столітті Україна довгий час не мала власної держави і перебувала під владою різних окупаційних режимів. Ці політичні обставини багато разів змушували українців, серед них і пластунів, залишати рідний край і виїжджати за кордон.

Пластуни як активний і свідомий прошарок суспільства брали на себе відповідальність за різноманітні громадські процеси, долучалися до рухів, що прагнули української незалежності, і ставали їхнім ядром. Наприклад, в ОУН у міжвоєнній Польщі більшість провідників були вихованцями Пласту.

Для кожного окупаційного режиму така активна частина суспільства становила загрозу, тому пластуни нерідко ставали об’єктом переслідувань. Нерідко ту саму особу переслідувала кожна влада: поляки, німці і совєти (на приклад: пластун з Рівного, Сергій Іллюк, був арештований польською владою; з радянського арешту 1940 року йому чудом вдалося вийти живим, а німці ув’язнили його в краківській тюрмі).

Радянські спецслужби, захопивши у 1939 році документи польської поліції, вважали «ворогом народу» кожного, хто був арештований за політичну діяльність за Польщі. Про одного з пластунів, Северина Любінецького з Рогатина, чию долю досі не вдалося встановити, працівники МГБ написали (подаємо в перекладі): «7.10.30 р. був засуджений в місті Ходорів за ст. 58 УК» (цілком очевидно, що в Польщі 1930 року було власне законодавство, в Кримінальний кодекс РСФСР не міг діяти!)

Розуміючи, яка доля чекає на них під черговою окупацією, частина пластунів приймала рішення виїхати за кордон. Переважно ці емігранти розраховували повернутися за першої можливості, однак ситуація виявилася іншою.

Найбільші хвилі політичної еміграції припали на початок 1920-х років (тоді пластуни з центральної України опинилися переважно на території Польщі, Чехословаччини, Франції) та на кінець Другої світової війни (після короткочасного перебування в таборах переміщених осіб більшість потрапила за океан: в Америку, Канаду, Аргентину, Австралію).

Окрім цього, українці у ХХ столітті виїжджали за кордон з економічних мотивів. Опинившись за кордоном, вони починали відчувати ностальгію і намагалася зберегти зв’язок із рідним краєм і передавати українську ідентичність своїм дітям.

У середовищі політичної еміграції швидко з’являлися українські організації, які допомагали зберігати мову, культуру та традиції. Однією з найефективніших форм такого виховання став Пласт.

Так виникли осередки в діаспорі, які десятиліттями зберігали пластові традиції, українську мову та культуру і підтримували зв’язок з Україною, яка перебувала під радянською владою.

Фактично саме діаспора зберегла Пласт у той час, коли в Україні він був заборонений.

І лише у 1990 році Пласт офіційно повернувся в Україну, тоді ще радянську. Організація почала відновлюватися і розвиватися, а пластуни з різних країн допомагали передавати досвід і підтримувати цей процес.

Саме так Пласт, який зберігся і розвинувся у світі, знову укорінився в незалежній Україні.

Після початку повномасштабного російського вторгнення багато українських родин прийняли складне рішення розділитися: чоловіки пішли добровольцями захищати українську незалежність, а їхні жінки з дітьми виїхали у безпечні місця за кордон, де почали творити нові українські середовища (наприклад, пластунки з Волновахи чи Дніпра розвивають осередки у Вроцлаві та на Кіпрі…).

Таким чином сучасний Пласт охопив понад 30 країн світу, а в старих осередках значно активізував свою діяльність. Основне завдання організації за кордоном — зберігати українське культурне середовище для дітей і молоді.