Історія пластового таборування: від перших таборів до сьогодні

Перші таборування, тобто піші виходи в польову місцевість із розкладанням наметів, приготуванням їжі в польових умовах відбулись відразу ж із заснуванням Пласту.

Пластовим провідникам і виховникам важливо розуміти, як зароджувалась така форма активності серед дикої природи і розвиток до наших днів. Щоб з максимальною ефективністю розвивати потенціал пластового руху, зокрема життя в природі та у злагоді з природою.

На початок ХХ століття найбільше у справі табірництва було зроблено у США, де ще з середини 19 століття відбувались такі заходи, як ми потім назвемо наметові табори з освітньою метою. Їх розвивали християнські релігійні організації для молоді своїх церков, зокрема поштовхом були перипетії громадянської війни. Опісля – романтичні захоплення індіанською тематикою, популярність відповідної художньої літератури в ті часи. 

Перед початком появи скаутингу в США та Європі було чимало спроб запустити польові табори з певною навчально-розвиваючою програмою, але була одна суттєва трудність – методика проведення. Військова муштра не підходила, бо це були діти, а не дорослі і цілі були зовсім інші – не вишколити солдата як частину військового колективу, а сприяти розвитку особистості.

В Україні перші паростки сучасного “життя в природі” (таборування, мандрівного табірництва)  можна віднести до проникнення ідей гірського туризму та пішохідного мандрівництва з Австрії в Галичину. Це були часи, коли ширився спортивно-руханковий рух “Сокіл”, поява “Січей”, загалом національне відродження. До розвитку туризму певне відношення мав і Іван Франко, батько майбутнього співзасновника Пласту Петра Франка, який студентом, а потім і молодим науковцем обходив Галичину і Карпати – вздовж і впоперек.

У підросійській Україні, в Кам’янці Подільському, ще в 1895 році була створена організація “Січ Запорозька”, члени якої практикували польові виходи, пробували “козакувати”. Один із вихованців цієї організації – Павло Богацький – згодом став ключовим організатором Пласту в УНР, а відтак у Чехії та Австралії.

Після появи Пласту – українського скаутингу, перший пластовий табір відбувся в Чорногорі у 1912 році (або в 1913 р.), зорганізований І. Чмолою та П.Франком. А в 1914 році перший стаціонарний табір, який організував Петро Франко на схилах Чорногори, застала війна, і пластуни – через хребет –  подались записуватись в січові стрільці у Закарпаття.

Наступною суттєвою віхою розвитку пластового таборування можемо вважати створення таборових осель на Соколі (так називався потік; сама ж оселя розміщувалась на схилі ґорґанської гори Сехліс) та у Підлютому (недалеко від Сокола) при підтримці митрополита Шептицького в 1924 році. Там завдяки вишкільній праці Івана Чмоли було розвинуто методику пластових стаціонарних таборів на оселях. Цікаво, що в той час табори тривали по 3 тижні + для багатьох учасників ще з тиждень-два йшло на добирання пішки до табору і з табору (це була нормальна практика в ті часи).

Відзначимо, що Олександер Тисовський публічно критикував мілітарне таборування під проводом І.Чмоли на Соколі. На думку “Дрота” більш по-пластовому таборування мало б відбуватись у той спосіб, що на оселю мали б приїздити самодостатні гуртки (із своїм вирядом) та проходити вишкіл повним  своїм складом. Цю ідею О.Тисовського було реалізовано аж у 2009 році через впровадження гурткової системи на таборах “Говерля” і “Легіон”, які – як не дивно – плекають чмолівську таборову традицію.

Окрім розпорядку дня, встановлення щогли та інших типових для нас елементів таборування (які поширились з Пласту у різні молодіжні організації: СУМ, МНК, Національний Альянс, ФРІ тощо) Чмола запровадив одну дуже важливу практику. Обов’язковий похід на Службу Божу до місцевої громади, а також обов’язкові дві мандрівки із стаціонарного табору – спершу коротка (одноденна), а опісля з ночівлями. Додамо, що  у другу мандрівку Чмола відбирав добровольців, які йшли з ним інтенсивним маршем “Ведмежу туру”, а всі інші – мандрували спокійним темпом. 

Окрім чмолівських таборів в Галичині розвивались й інші форми таборів. Найбільшу активність в цьому напрямку проявили станиславівські (тепер – івано-франківські) пластуни. Курінь ім. І.Мазепи, почав першим в Пласті практикувати свій власний щорічний курінний табір. На початках ця ініціатива навіть мала опір з боку пластового проводу, бо вважалось, що таборування на “Соколі” є ключовим і всі мають проходити саме табірну школу І.Чмоли. Однак, ідея “Дрота” про таборування цілісних гуртків тут реалізовувалась значною мірою, хоч і не повною (без змагальності з потужними гуртками інших потужних куренів). 

Вважається, що перший мандрівний водний табір відбувся на Дністрі біля с. Монастирок в 1927 році з ініціативи куреня “Чорноморці”. Хоч, насправді, водні табори почали практикувати раніше стрийські пластуни, які потім створили загін “Червона Калина”. А першу водну мандрівку організували взагалі пластуни під опікою І.Чмоли з Яворова. Перші летунські і спортивні табори почали проводити вже в діаспорі у 1960-1970-х роках. Інші спеціалізовані табори практикувались переважно під час ЮМПЗ. Із 1996 року (друга хвиля була ще у 2005 році) спеціалізовані табори в Україні стали щорічними: від військового до мистецького. 

Табір на “Соколі” називався обласним (сучасними словами – крайовим). Різні пластові округи пробували мультиплікувати цей досвід. Так, з ініціативи бережанських пластунів, з’явився окружний табір під Лисонею, а золочівські пластуни започаткували традицію проведення ще одного окружного табору – в Якторові-Уневі. Були й інші спроби закласти свої окружні табори, наприклад львівсько-стрийський поблизу с.Гребенова, де комендантом був С.Левицький. Усі ці табори проходили, скоріш за все у наметах. Спроба закласти ще один вишкільний центр (у Гуцульщині, біля Косова) реалізувалась лиш у 1930-1940-х роках, коли таємний пласт розвинув цілу мереже таборових осель із Закерзонням включно (в т.ч. у м. Криниці, що біля Кракова)

Після заборони Пласту, підпільні табори як на оселях, так і наметові та мандрівки відбувались до початку і, навіть, під час Другої світової війни (на один із таких таборів Роман Шухевич привіз свого сина Юрка). Відбувались вони головним чином на вище згаданих оселях.

Перші наметові стаціонарні табори системно почали проводиться ще в Закарпатті на початку 1920-х років (під впливом чеських скаутів, які плекали посилено “індіанський” стиль скаутингу). Галицькі пластуни цю практику системно переняли лише в кінці 1930-х років (якщо не рахувати спроб окружних таборів, які теж проводились в наметах); називались ці табори “гуцульськими”, бо проводились в горах Гуцульщини для дорослого активу таємного Пласту. У діаспорі наметові, переважно курінні, табори практикували переважно в Канаді. У США домінувала і домінує дотепер модель обласних чмолівських таборів на оселях (курінні табори там рідкість).

В 1934 році був написаний перший пластовий посібник з табірництва – “Як таборувати” скаутмайстром Д. Козіцьким, який починав Пластувати ще на Волині за часів УНР, а відтак пройшов підготовку в чеському Пласті, зокрема успішно відбув їхню “Лісову школу” (чеський аналог Вуд-Бейджу). Цей посібник і досі є єдиним автентичним україномовним виданням щодо польового скаутського таборування (не організації програми табору, а саме таборування, життя – організація побуту – в природі). http://proba.plast.te.ua/books/yak-taboruvaty/

В 1935 році поблизу с. Солочин відбулась перша українська “Лісова школа” за прикладом і за дозволом з Чехії, метою якого була підготовка пластових, зокрема, таборових провідників.http://www.lsh.plast.org.ua/history/lsh-1935-1936/ Це по-суті була перша імплементація в Пласті вудбейджівського вишколу Бі-Пі. Чеські провідники, які проходили Вуд-бейдж під Лондоном скопіювали британський вишкіл і запустили в себе його під іншою назвою. Табір той включав опцію сучасного КВТ – його мали проходити всі потенційні скоби і вірлиці.

Після лихоліть другої світової війни, пластуни зібрались в таборах українських переселенців в Німеччині та Австрії (табори ДіПі). Тут вони кілька років прожили у стаціонарних таборах, часто у колишніх касарнях СС. Відтак головною формою пластування в цьому таборовому житті було мандрівництво. Пластуни в той час облазили всі ключові гори Баварії і Тіролю. Після роз’їзду по різних країнах, постало питання підтримання якості пластового вишколу та виховання. І кожен край практикував якусь свою модель. Варто згадати і таборову зустріч “Свято Весни” у Міттенвальді 1947 року, про яку зберігся фільм, в якому можна побачити стан табірництва тих часів

Особливістю було те, що почали створювати пластові оселі, оскільки вільних земель не було так як в Україні. Відомі з них: в США – Вовча тропа, Новий Сокіл, Писаний камінь, Бобрівка (перестала зараз функціонувати), в Канаді – “Пластова січ”, “Батурин”, “Український парк”, в Німеччині оселя Гохлянд біля села Кеніґсдорф (це не пластова земля, але надається в оренду під умовою, що пластуни там щорічно таборуватимуть – без перерви), в Австралії – “Новий Сокіл” під Мельбурном, у Великій британії оселя “Верховинка” у Валлії, у Аргентині – оселя “Ненаситець”. Для унормування в 1950-х роках було створено “Правильник пластових осель”, зорієнтований на Пласт в США..

В 1957 році на оселі “Бобрівка” відбувся перший Крайовий вишкільний табір, метою якого було дати розвідувачам знання, вміння та навички на ІІІ пробу в ділянках практичного пластування, пластової постави та провідництва. До його створення приклався легендарний гурток “Беркути” з 3 куреня ім. Мазепи з Нью-Йорка, члени якого всі стали скобами і захотіли допомогти іншим юнакам це осягати. Комендантом був Микола Кравців, бунчужним – Петро Содоль.

В кінці літа того ж таки 1957 року в США під час нічної мандрівки загинуло двоє пластунів (збив п’яний автомобіліст). Пластовий провід лиш через два роки зреагував публікацію про безпеку під час нічних мандрівок. Однак, у 1960 році на таборі “Великий луг” у США, знову під час нічної мандрівки, загинуло 6 юнаків. Під час переправи річкою… 

В 1963 році Юліан Крижановський, ключовий творець сучасної “Лісової школи”, написав книгу чи то більше напрямні-правильник – “Пластові табори” (Напрямні з організації та проведення пластових таборів). яка була визначальною щодо методики проведення таборів в діаспорі на десятки років. Її основні принципі діють і до сьогодні. Включно з тим. що на пластових таборах не можна використовувати, наприклад, радіо. Тільки тоді це обмеження було для того, щоб максимально занурити юнацтво в україномовне середовище. А тепер в Україні – для кращого пізнання природи.

В США поблизу м. Гантер в 1964 році з ініціативи ряду пластових провідників було започатковано вишкільний табір “Лісова школа” (ЛШ) – для хлопців. Метою його стала підготовка таборових провідників-бунчужних. Первинною цільовою групою, як і колись у Закарпатті було старше юнацтво, переважно пластуни-розвідувачі. До розвитку табору приклались – Юліан Крижановський із “Лісових чортів” і Тарас Дурбак (до війни – один із лідерів ОЗО) та Петро Содоль, офіцер американської армії, ветеран війни у В’єтнамі, військовий інструктор Вест Пойнту. 

Комендантом першої ЛШ був пл.сен. Василь Палієнко, вихованець польського харцерства у Варшаві, дивізійник і майбутній голова ГПБ, а теж головний редактор легендарного “Посібника зв’язкового”. Важливо розуміти, що ті перші органзатори ЛШ мали за плечами не лише пластовий досвід. Вони активно вивчали досвід бойскаутів Америки, включно з тим, що деякі з них попроходили американський Вуд-бейдж (вишкіл скавтмайстрів)

Для дівчат подібний за метою табір з’явився в 1969 році під назвою “Школа булавних” (ШБ) на оселі Бобрівка, Коннектикут, США. Організаторами цього міжкрайового вишкільного табору були Ольга Кузьмович та Дора Горбачевська разом із куренем “Ті, що греблі рвуть”. Саме тому відзначки ШБ і гребель мають ідентичні кольори до сьогодні. Д.Горбачевська вже в 2000-х допомогла розшукати в США і переслала в Україну книжечку Р.Філіпса “Гурткова система”, яка дала краще розуміння первинної ідеї Дрота про таборування гуртками.

Розвиток спеціалізаційного пластування, а отже і відповідних таборів започаткований ще в 20-х роках, про що згадувалось раніше. Але в 1960-х роках в США було унормовано засади морського та летунського пластування, і з того часу відбувались час від часу спеціалізовані табори морського, летунського чи гірського пластування (найбільше – в часі ЮМПЗ), організовані силами куренів УСП/УПС, які практикували відповідні напрямки.

В 1970 році з ініціативи Цьопи Паліїв в Канаді зароджується ще один вишкільний табір – “Золота булава”, метою якого є підготовка юнацьких провідників (гурткових та курінних). Первинним був запит на те, що в більшості куренів Канади рада гурткових, як така, не працювала. Відповідно спершу був вишкільний табір, який посприяв запуску ради гуртккових. А відтак цей табір розвинувся у відому нам ЗБ.

В 1980-х роках відбувався певний занепад таборування, ЛШ певні роки не проводилась через брак учасників. Хоча в 1986 році було відроджено КВТ.

В 1989 році відбувається перший пластовий табір в Україні під час відродження організації, який зазнає нападу з боку працівників КДБ. Цей табір проходив у наметах, як це звично було для більшості його організаторів і учасників – вірян катакомбної греко-католицької церкви (практикувала свої нелегальні табори й раніше), яка лише через два місяці заявить про вихід із підпілля. В серпні 1991 року, під час путчу в Москві і за кілька днів до проголошення незалежності України, відбувалось одночасно вже 5 таборів із сотнями учасників.

З того часу в Україні проводяться чимало пластових таборів за методикою, яка на початку 1990-х років була цілком передана як зі США (ЛШ, ШБ, КВТ, окружні табори), так і Канади (ЗБ і практика курінних таборів). Пласт в Україні цілком увібрав в себе всі досягнення таборування з цих обох країв, а  також поєднав її з досвідом радянського спортивного туризму. Багато лідерів відродженого Пласту – як от Олесь Криськів, Богдан Генега – були знаними спортивними туристами чи альпіністами із значними досягненнями.

У 1993 році в Україні відбувається перша “Лісова Школа” і далі незмінно в урочищі Гнилий Потік поблизу смт. Славське на Львівщині. Петро Содоль особисто приїжджав вибирати місце. Також в 1993 році в Україні поблизу с. Антонівці на Тернопільщині вперше відбулась і “Золота Булава”.

До середини 1990-х з’являються крайові табори в Україні, які визначатимуть рівень таборування на майбутнє – Крайовий вишкільний табір (1992), Мандрівний табір “Заграва” (1992) Спортивно-вишкільний табір “Калиновий оберіг”, Крайовий морський табір (1993). У 1996 році стартанули мистецький табір “Метаморфози” , табір військового пластування “Легіон”, крайовий летунський табір “Чота Крилатих” .

В 2005 році з ініціативи Юрія Юзича започатковано ще три табори: крайовий мандрівний табір “Говерля”, який останніми роками є найбільшим по чисельності в Україні (інколи понад 100 учасників), крайовий історично-ігровий УПН “Літопис рідної землі” (по-суті найчисельніший новацький табір в Україні) та крайовий, а згодом міжкрайовий, табір УСП “Життя в Пласті” (ЖвП). Цей останній табір згодом призвів до того, що у 2009 році була сформульована концепція лінійки таборів УСП, які не вдалось вибудувати ані в міжвоєнний період, а теж в діаспорі. Відтак тепер в Україні щорічно відбувається близько 10 таборів для УСП (із ЛШ, ШБ та ЖвП включно).

Як і в діаспорних країнах, в Україні були створені таборові оселі. Зокрема, відроджена оселя-музей “Сокіл”. Поблизу, в ур. Остодір залишився фундамент від новацької оселі 20-х років, але тепер там відбуваються наметові табори, зокрема багато років КВТ. В середині 1990-х започаткована оселя “Чота крилатих” поблизу с. Луквиця Богородчанського району Івано-Франківської області як центр розвитку летунського пластування. Створити постійно діючі оселі намагались і у інших областях, зокрема на Рівненщині на початку 2000-х було започатковано оселю Оксаною Заліпською, яка була тоді головою КПС. Але вона не набула популярності. Проте в 2016 році з ініціативи ст.пл. Юрія Шадия у с. “Волошки” недалеко від Рівного відкрито пластову оселю з однойменною назвою, яка стала дуже зручна для новацьких таборів. Було ще і ряд дрібніших проектів – наприклад оселя “Салатрук” у Горганах (власність станиці Надвірна) чи оселя під умовною назвою “Магура” в Бескидах (власність станиці Болехів), оселя “Левурда” (власність станиці Самбір) і т.д..

З початку 1990-тих років багато місць стали традиційними для таборувань. Хоч вони не були перетворені на повноцінні оселі чмолівсько-діаспорного взірця, але практично кожного року там відбуваються таборові заходи. Серед них варто згадати той же Гнилий потік, де окрім ЛШ відбуваються курінні табори і один раз і КВТ. Це Левурда на Самбірщині, галявини поблизу с. Кострин на Сколівщині, околиці с. Ямельниця, де таборує “Золота булава” та багато куренів. Також поблизу г. Ключ та г. Лопата та с. Кам’янка того ж Сколівського району, де діяла старшинська школа УПА “Олені”. Напевно саме Сколівські Бескиди стали найбільш “таборовими” – з огляду на логістику і легкість добирання зі Львова та Львівської області (найбільш чисельні осередки Пласту в Україні).

В інших регіонах варто згадати околиці с. Базниківка біля Саранчук Бережанського району на Тернопільщині, які продовжують традицію окружного Низового табору ще 1920-х років. Тут з 1991 року відбуваються табори курінні, станичні, окружні і в 2018 році – Крайовий вишкільний табір. Тут 2018 року створюється таборова оселя “Соколиця”, яка згідно плану зможе приймати до 200 осіб в стаціонарно-польових умовах (дерев’яних будиночках) та кілька сотень в умовах наметового табору. Ще на Тернопільщині відомі такі місця як “Панські озера”, околиці с. Тростянець та табір-музей підстаршинської школи УПА поблизу с. Слов’ятин, а також околиці с. Антонівці та Стіжок Шумського району, де був кілька разів табір “Легіон”, “Клич лицарів” та курінні табори.

На Івано-Франківщині – це Золота та Осова Поляна на Рогатинщині, де таборують пластуни на місцях старшинських шкіл УПА. Також є кілька цікавих місць біля Галича, біля Солочина Богородчанського, Ясенева Косівського району, Осмолоди Рожнятівського району. Останніми роками “Школа булавних” переїхала із галявини поблизу Скель Довбуша на г. Яворину Долинського району поблизу криївки-музею “Бункер Роберта”. Ще одне часте місце таборувань – урочище “Чорний ліс” поблизу с. Грабівка Калуського району.

Кілька слів про методичне забезпечення таборування. З початку 1990-х пластуни в Україні користувались діаспорними посібниками. Але вже в другій половині 90-х з’являються “Посібник практичного пластування” від “Лісових чортів” та матеріали “Іди за мною” від куреня “Вовча ліга”, які в 2002 році були видані під назвою “Життя в природі (Посібник вовченяти)” ч. 1.

В 2002 році з ініціативи КПС в Україні з’явилися “Напрямні для організації та проведення пластових таборів”, авторства Оксани Заліпської та Анатолія Смаглюка (голова Крайової таборової комісії у 2001 році). У 2009-2010 роках створюються оновлені “Напрямні з організації таборів” та “Таборова книга УПЮ”, автором яких стає ст.пл. Микола Бігус. Також ним разом із Юрієм Юзичем в 2010 році було зібрано збірник матеріалів для організаторів таборів та практичного пластування та видано в електронному вигляді (на компакт-дисках).

Порядок зголошення та проведення таборів визначається Крайовою таборовою комісією, яка кожного року створюється КПР на основі Положення, оновленого в 2008 році.

Однак, попри наявність Напрямних з проведення таборів, так і не вдалось вибудувати (та прописати) повноцінної таборової політики Пласту в Україні, яка системно включала би всі улади і актуалізувала найважливіші напрямки розвитку таборування в організації (наприклад акцент на курінних та окружних таборах УПЮ із відповідними рекомендаціями)

В 2010-х роках з’явились чимало нових спеціалізованих таборів. Загалом тематика потребує глибшого дослідження, зокрема, який від них результат для Пласту так і України. В 2013 році в Україні було започатковано створення булави спеціалізацій – органу, який би координував розвиток та вимоги до спеціалізацій Пласту, значною частиною діяльності яких є табори. Детальніше https://spec.plast.org.ua/

За останні роки  щороку відбувається на всеукраїнському рівні – близько 20 крайових таборів, які представляють 13 спеціалізацій: морська, летунська, спортивна, військове пластування, мистецька, мандрівна, екологічна, кінне пластування, велопластування, альпінізм із скелелазіння, етнопластування, лещетарство та сноубординг, рольовий рух. Назви таборів: Крайовий морський табір, Морська Академія, Морська школа, Чота крилатих, Льотна школа, Спортивно-вишкільний табір, Легіон, Метаморфози, Клич Лицарів, Говерля, Незвіданими Стежками, Герць, Кавалерія, Вовча школа, Побурлакуємо Світами, Квест, Ревор, Етноколесо, Світанкові Віхи.

Окрім крайових – 10-15 – окружних та міжокружних, 70 – курінних, 10-15 – станичних та міжкурінних. Новацьких таборів – до 30. А ще з’явилися і пташачі табори, яких відбувається до 10-ти різного рівня.

Окрема сторінка – це зимові табори. Вони тривають в основному 3-5 днів, спеціалізація – лещетарство та сноубординг. Зародились ще у 1929-1930 роках за активної участі Івана Чмоли та його вихованців на Соколі (з акцентом на бігових лещатах), розвинулись в діаспорі (з акцентом на альпійський стиль), а зараз відбуваються щороку в Україні, США, Австралії, а також в Німеччині або Австрії на гірських зимових курортах. Основні курені УСП/УПС, які їх розвивають – “Бурлаки”, “Червона калина”, “Лісові чорти”, “Целібат мурлики” в Україні та ін. Пластуни в Австралії, залучаючи українську громаду, вибудували навіть свою лещетарську оселю на найвищій горі материка (г.Костюшко), яка – окрім лещетарських пластових таборів – є також непоганим бізнес-проектом, відкритим для різних відпочивальників.

В останні роки до організації долучається чимало нових людей, Пласт взяв курс на велике розширення. Загалом пластове таборування потребує більш детальнішого опису методики, особливостей, традицій, деталей. Адже багато речей є на рівні усного передання і часто існує в закритій групі людей.

Можемо підсумувати, що саме табори та мандрівки – це ті форми пластування, які дають молоді найбільше чару, радості, пригод та справжніх друзів, і протягом всієї столітньої історії Пласту були найбільш її яскравими сторінками.

Автори статті – Микола Бігус, Юрій Юзич