«Пласт був ще однією цеглиною» Андрій та Юрій Дзвінчуки про виховання, бізнес і війну  - Пласт
EN

Шлях кожного пластуна починається з першого кроку в організацію, яка часто стає фундаментом для всього подальшого життя. Для Андрія Дзвінчука цей шлях розпочався у непрості, але знакові часи — період відновлення українського скаутингу.

«У Пласт мене записав товариш мого батька. Я тоді ще не дуже розумів, що це таке, але був готовий до будь-якого двіжу».

Становлення організації тоді лише тривало: гуртки були невеликими, а зовнішні атрибути, як-от однострої, відходили на другий план перед самим духом пригод. Одним із перших випробувань для Андрія став табір у Криму, де він опинився у незвичному для себе середовищі.

«Нас, пластунів, було троє, але нас розподілили по різних групах. І я опинився там, де був єдиним, хто говорив українською мовою. Це був непростий досвід».

Справжнє пластове життя з його чіткою структурою та вишколами розгорнулося вже під час навчання в Івано-Франківську. Саме мандрівки стали тим гартом, який формує характер на десятиліття.

«Ми пройшли приблизно 300 кілометрів за 11 днів. Усе несли на собі. До сьогодні пам’ятаю кожен день, що було до обіду, що після. Це одна з найвизначніших мандрівок у моєму житті».

Для молодшого брата Юрія Пласт став природним продовженням сімейного виховання та ще активнішою частиною юності. Проходячи крізь вишколи «Золотої Булави», «Легіону» та «Чоти Крилатих», він шукав передусім особливе середовище та людей.

«Пласт дозволяв зустрічатися з людьми, які були моральними і патріотичними авторитетами».

Одним із таких знакових моментів для обох братів стала зустріч із Блаженнішим Любомиром Гузаром.

«Ми мали можливість слухати його в невеликому колі людей. Такі зустрічі залишаються в пам’яті на все життя».

Батьки змалечку формували у синів любов до рідного краю через спільні подорожі Карпатами, розповіді про українську історію та плекання національних традицій у щоденному побуті. Це виховання базувалося не на гаслах, а на глибокому відчутті приналежності до своєї землі. Пласт лише додав ще одну важливу цеглину до вже міцного фундаменту особистості. Попри те, що патріотизм був закладений у родині, організація відіграла свою роль у фінальному гартуванні особистості.

«Я не можу сказати, що Пласт виховав мене патріотично. Ми і так росли в такій родині. Але Пласт був ще однією цеглиною до того фундаменту, який уже був закладений».

Як народився бізнес

Підприємницький дух братів проявився у пошуку можливостей, який згодом переріс у серйозну справу. Андрій згадує свій шлях як серію спроб та пошуків: «Я підраховував, що за життя мав приблизно 17–18 різних бізнесів. Деякі з них існують і зараз».

На початку 2000-х брати почали розвивати туристичний напрямок у Карпатах, коли ця ніша ще була майже вільною.

«Це був 2003 рік. Тоді ще не було ні джипінгу, ні квадроциклів. Ми возили туристів на УАЗах і “Нивах” на полонини».

Так само просто починалася історія з прокатом лиж, яка з часом виросла у професійний сервіс, що став одним із лідерів у регіоні.

«Ми стояли біля дороги. Люди зупинялися, брали лижі, їхали кататися і потім повертали їх назад. Ніхто тоді не знав про сушку взуття, антисептики чи сервіс лиж. Ми були першими прокатами між Яремчем і Буковелем».

Навіть у бізнесі брати підтримують зв’язок із пластовою спільнотою, адже для них це передусім питання цінностей та довіри.


«Для пластунів у нас з цього року діє знижка, спеціальний промокод. Бо це своє середовище. Коли бачиш, що людина пластун, з’являється певний рівень довіри».


Війна, яка змінила все 

Повномасштабне вторгнення розірвало звичний ритм бізнес-сезону. Початок великої війни брати зустріли безпосередньо на робочих місцях.

«Ми були на прокатах, коли все почалося. Люди залишали документи під заставу, а потім просто не поверталися, бо почалася війна».

Бізнес відійшов на другий план, поступившись місцем волонтерству та допомозі армії. Від стихійних закупівель бронежилетів вони перейшли до системної роботи, створивши благодійний фонд «Готельний фронт».

«Через нього ми допомагали військовим технікою, транспортом і обладнанням. Загалом через фонд пройшло понад 10 мільйонів гривень допомоги».

Для Юрія шлях допомоги згодом трансформувався у рішення піти на фронт. Після спроб потрапити до ТрО та волонтерської роботи на складі, він зрозумів, що його місце — у війську.

«Я просто прийшов і почав розвантажувати гуманітарну допомогу. Так пропрацював приблизно двадцять днів».

З літа 2022 року Юрій захищає Україну в лавах 56-ї Маріупольської бригади, де застосовує свої навички в аеророзвідці.

Працювати, щоб допомагати 

Сьогодні брати Дзвінчуки впевнені: для тривалої боротьби потрібен міцний тил та працююча економіка.

«Ми зрозуміли, що потрібно повертатися до бізнесу. Бо якщо бізнес працює, він дає робочі місця, податки і можливість донатити. Якщо ти можеш працювати, заробляти і підтримувати військо – це і є твій внесок у перемогу».

Історія Андрія та Юрія — це розповідь про те, як дитячі мандрівки, пластові цінності та родинне виховання стають опорою у найважчі часи. Попри те, що зараз їхні шляхи дещо розділилися — Юрій на фронті, а Андрій у тилу — їхні рішення базуються на спільних принципах: відповідальності та готовності діяти. Адже, як кажуть самі брати, життя будується саме з таких важливих «цеглин», які врешті-решт визначають, ким ми стаємо.

Поділитися

Схожi новини