«Україна — країна можливостей» Михайло Винницький

15 років тому Михайло Винницький емігрував з Канади та постійно проживає в Україні. Зараз він є професором Центру сімейного бізнесу LvBS, викладачем Києво-Могилянської академії, Української Академії Лідерства і з 2015 року – радником міністра освіти. Майже все своє життя Михайло є пластуном і належить до куреня “Чота Крилатих”, а віднедавна став членом Опікунської Ради Пласту. Як людина, яка переїхала з Канади, Михайло Винницький з власного досвіду розповідає про можливості для молоді в Україні й чи заважає щось українцям їх реалізувати, які цінності цьому сприяють, а також про те, хто виїжджає з, а хто повертається в Україну і чому.

В Україні є величезна хвиля людей, що рухаються на Захід, а він був з тих, хто прийняв рішення рухатися у зворотньому напрямку. Якщо підрахувати, то серед українців, які народилися у діаспорі і повернулися до України,  більша частина проживає в Києві, менша — у Львові і ще, мабуть, є одиниці в інших містах. У своєму дослідженні про “Діаспорних українців, що живуть в Україні” Михайло нарахував в Києві трохи більше 100 таких людей. Це звучить дуже мало, бо десятки тисяч українців рухаються в інший бік, але це ті люди, яким не сумно жити. Із тих, з ким Михайло проводив інтерв’ю, ніхто не вважав, що повернувшись, чимось жертвували, вони дуже багато чим скористалися з того, що переїхали в Україну.

Взяти й зробити

“Таких можливостей, які дала мені Україна, я навіть би в найбільш дикому своєму сні в Канаді, точно не мав. І точно життя не було б настільки цікавим.”

Причина такого твердження — дуже проста: в Канаді “всі місця зайняті”, бо суспільна машина вже працює. А коли є чисте поле, набагато більше можливостей “взяти й зробити”.

За останні 15 років, що Михайло живе в Україні, він багато чого встиг саме “взяти й зробити”. Близько 10 років тому він разом з В’ячеславом Брюховецьким (перший президент Києво-Могилянської академії) був одним з перших, хто створював в Україні, так звані «endowments» — стипендіальні фонди, які використовуються при університетах. Згодом долучився  до створення Докторської Школи в Могилянці й 8 програм PhD – в часи коли ступінь PhD (“доктор філософії” – найвищий науковий ступінь, який здобувають на Заході) взагалі не був передбачений українським законодавством. На такі інновації в українській вищій освіті, Михайла надихнув В’ячеслав  Брюховецький, коли казав, що робити речі проти закону — погано, але якщо закон чогось не передбачає, то це не заборонено.

Ще перед початком Майдану, Михайло входив у робочу групу з написання закону ”Про вищу освіту”. Він ніколи навіть не мріяв про можливість бути долученим до написання законів в Канаді. Люди там пишуть закони, коли їм 60, а йому тоді ще й 40 років не було. Так, люди на Майдані не стояли за вищу освіту, але перша реформа, що була прийнята — саме про вищу освіту. Тому що тоді вже був готовий написаний закон.

Михайло також є викладачем програм Управління продажем у Львівській бізнес школі. Цікаво, що за кордоном не викладають продаж, а лише маркетинг. В Україні же таких обмежень немає, чому й насправді заздрять престижні зарубіжні університети, адже  виявляється, що продаж також є важливим (чи не один із найважливіших) елементом бізнесу.

За роки проживання в Україні Михайло співпрацював з різними компаніями. Першим став Каховський завод електрозварювального обладнання. Це унікальний, відомий у всьому світі завод, де виробляється рейкозварка, що використовується в Швейцарії, Китаї, Франції, США, Ірані, Іраці й інших країнах.

У 2003-му році, перед Помаранчевою Революцією, Михайла запросили консультантом голови правління Приватбанку. У 32 роки він мав можливість доступу до керівництва найбільшого банку в Україні.

“Про доступ до еквівалентної людини в Канаді, в такому віці, — каже Михайло, — не могло б бути навіть мови.”

Велика Гра

Майже все життя Михайло є пластуном, а віднедавна —  членом Опікунської Ради Пласту.

“В Пласті є певна філософія, що життя — це велика гра. Я можу сказати, що ці 42 роки життя, відколи я вступив в Пласт (а зараз мені 47), я граюся. Я граюся життям. І якщо дивитися на життя як на гру, де ти маєш можливості забити голи, то в Україні ти їх маєш безліч, бо поле є несильно зайняте”.

Як каже Михайло, ми — українці — маємо генетичну проблему: ми любимо нарікати, шукаємо зраду в усьому. А якщо поставитися до життя як до гри, то починаєш бачити, що “ніщо нам лихо ні пригоди” (як у пластовому гімні), а ще, що “на ясні зорі тихі води” (з гімну закарпатських пластунів).

Яка ж плата за ці можливості?

Михайло мотивується самореалізацією. Звичайно, для цього базові потреби мають бути забезпечені. Канада — це країна стабільності, яка задовольняє нижчі (базові) рівні потреб. Там система дуже добре забезпечує кожного: немає людей, які голодують, немає багатих, бо високі податки. Якщо вам цікаво забезпечувати базові матеріальні потреби, то Канада дуже непогана країна — передбачувана. Якщо ви на рівні самоактуалізації, то вам місце тут.

Плата за можливості, які надає Україна — ризик. В країні самоактуалізації дуже важко щось планувати.

“Я, наприклад, не знаю звідки і як саме отримаю наступний проект, за рахунок якого буду годувати свою сім’ю”, — каже Михайло, у якого 4 дітей, — Але якось вже 15 років так живемо, і маю признатися – дуже непогано живемо.”

Таке життя в постійному тонусі підходить далеко не кожному. Але хто готовий — віддача від ризику може бути неоціненною. Бо якщо вам важлива самореалізація, то Україна — чудова країна можливостей.

Розповідь написана із зустрічі PlasTalks, що відбулася у Миколаєві 21 грудня 2018 року. 

Авторка: Надія Білецька