Зібрати 10 000 доларів для Пласту в пам’ять про батька. Інтерв’ю з Тарасом Ференцевичем

Тарас Ференцевич народився і виріс у Америці в сім’ї українських патріотів-емігрантів.

Батько Тараса, Юрій Ференцевич, протягом усього свого життя боровся за українство: був членом дивізії Галичина, за активну українську позицію у 1944 році потрапив у полон, згодом був вимушений емігрувати через радянську окупацію. У Америці Юрій розвивав Пласт і керував товариством Броди-Лев, яке працювала для збереження пам’яті про вояків дивізії Галичина. Тож цілком природно, що батькова любов до України вплинула на сина.

Цього року у лютому — десяті роковини по смерті Юрія Ференцевича. У пам’ять батька і для того, щоб продовжити його справи, Тарас проводить кампанію зі збору 10 тисяч доларів на підтримку Пласту в Україні.

До Пласту Тарас приєднався на початку 80-х у Нью-Йорку. Відтоді і зараз є активним: пластував у юнацькому віці, організовував табори та виховував пластові гуртки. Звісно, приналежність і любов до України є значно ширшою, ніж єдиний факт проживання на певній території. Ми поспілкувалися з Тарасом, щоб показати, яке значення для людини може мати міцна громада, як Пласт вплинув та впливає на його життя.

— Чи можеш простежити, як пластовий досвід в юнацькі роки вплинув на тебе?

— Наш перший зв’язковий був Петро Содоль (пластун, який заснував навчальний табір для повнолітніх волонтерів. Табір відбувається щороку вже понад 40 років і на ньому вишколювалися сотні пластових виховників). Після нього прийшов Юрій Савицький. У них ідея Пласту та самовиховання була дуже сильною, тому ми мали ту відповідальність — чим старшими ми були, тим більше обов’язків ми мали. І ще ми мали чудовий особистісний приклад.

— Ти також був виховником, розкажи про свій досвід?

— Я продовжував цю ідею, що треба мати довіру до молодих людей, а не обмежувати їх. Так молоді люди робитимуть помилки, вони всього ще не знають — і тому їм потрібно довіряти і підтримувати. Ліпше відбирати, якщо треба, ніж із самого початку нічого не давати. 

Ось так я підступав до своєї виховної праці. Звісно, треба звертати увагу на помилки, десь дати чітке завдання, десь більше допомогти, ніж хотілося б.

Дійсно, виховання у Пласті ліпше назвати самовихованням, організація ж створює для цього сприятливі умови. Найважливіші з них:

• діти діляться на невеликі групи 6-8 у кожній, які називаються гуртки
• у гуртках кожен має свої обов’язки (наприклад, відповідає за поширення інформації чи обліковує кошти гуртка)
• таким чином з наймолодшого віку діти вчаться відповідальності, роботі у команді
• крім цього декілька гуртків об’єднуються у курені. Разом із повнолітніми виховниками створюється середовище, у якому старші підтримують та навчають молодших, а молодші — мають приклад і нові знання.

Треба мати довіру до молодих людей, а не обмежувати їх.

Окрема важлива складова виховання у Пласті — це життя у природі: літні табори у наметах чи мандрівки. На перший погляд — це доволі непрості випробування: ночівля у наметах, польова кухня, щоденні обов’язки, які вимагають лідерства і впевненості. Але такі випробування загартовують і готують до життєвих викликів. І що найцікавіше, у Пласті діти проходять через ці випробування через гру, разом зі своїми друзями та під наглядом виховників.

Тараса нещодавно покликали організувати Ювілейну Пластову зустріч у 2022-му році і звісно, він покликав своїх колишніх вихованців допомогти. Тарас жартує, що вони вже мають своїх дітей і він тепер той, хто каже “О, я знаю твого тата!”, коли приїжджає на пластові заходи.

— Чим займаєшся у Пласті? І у професії?

— На загал я підтримую молодших у їхній пластовій праці: порадами, ідеями, фінансово. І також стараюся плекати зв’язок з Україною і розповідати про різні досягнення.

За професією я педагог, моя спеціалізація — Experimental Education. Сенс у тому, щоб навчатися через випробування замість навчання тільки через книжку.

— Це доволі подібно до Пласту.

— Так! Свою першу магістерську працю я писав про виховання і черпав багато з пластових джерел.

— Ти народився у Сполучених Штатах і відчуваєш себе українцем. Розкажи, чому цей зв’язок зберігся?

— Я думаю, то завдяки батькам і громаді, у якій я виріс. Де б я не їздив, я мав знайомства через українство і через Пласт. І завжди мав притулок. Тяжко описати, яке це є почуття безпеки, що маєш майже відразу опору і довіру від тих, кого раніше ніколи не зустрічав. Бо хтось був поручителем, хто розповідав, ким ти є і що можна тебе прийняти, підтримати, довіряти тобі. Пізніше я зрозумів, що решта світу так не живе і я розумію, яке маю чудове життя.

До речі, коли ми виростали в Америці, ми були українці і потрібно було не раз поправляти ще у школах, яка є різниця між Росією і Союзом, і Україною. Як можна не знати, яка є різниця?

— Чому підтримуєш Пласт, УКУ та інші українські ініціативи?

— Я нетерплячий (сміється). Мені подобається, що майже одразу є очевидні результати: і на національному рівні, і у розвитку окремих особистостей. Я бачу результати завдяки Пласту та УКУ в змінах держави, вибудові суспільства у відновлені довіри одне до одного. Це чудово бачити у лавах провідників змін у суспільстві держави, яка мені рідна.

Сьогодні Пласт існує у 153 містах і налічує майже вісім тисяч дітей різного віку. З ним займаються орієнтовно дві тисячі волонтерів. Завдання Пласту — показати дітям, як це бути відповідальним громадянином своєї держави. Адже порядні, ціннісні та професійні громадяни зможуть розвивати нашу країну на краще.

Ти також можеш підтримати Пласт на зручну суму. Найбільший виклик для Пласту — це знайти та навчити волонтерів, які займатимуться з дітьми і творитимуть для них ціннісне українське середовище, про яке розповідав Тарас Ференцевич.

Більше про пластову методику та результати нашої роботи розповідаємо на нашій сторінці: